* * *. – Господи мй, як страшно! Я нiчого не бачу
* * *
– Господи мй, як страшно! Я нiчого не бачу.
Оч залит кров'ю, кров'ю залита земля.
Десь "на Вкран милй" моя наречена плаче.
Десь на Вкран рднй снда мовчки см'я.
Друзi… Шалений, Вихор... Де ви? Я вас не чую!
Дайте мен напитися... Дайте менi води...
Боже! Допоможи нам, якщо ти справдi снуш.
Господи, як пордшали наш солдатськ ряди.
Що це щемить всерединi страшним та пекучим болем?
Серце мо вистрибу, руки мо висять.
Ми навпростець ткали мнним донбаським полем.
Нас ще в середин серпня билося п'ятдесят.
Потм туман i холод – зла людодська оснь.
Ми закрпилися начебто аж на чотири дн.
Двадцять бйцв залишилося в тй лiсополцi дос,
двадцять братв безстрашних. Бачу х ув сн.
Вихор, Шалений, де ви? Здаться мен – вмираю.
Нби нердним тло ста, холод кров.
Господи, забери мене до солдатського раю.
Господи, я благаю тебе... Не вiдмов.
Дякую тобi, Боже! Сяйво! Чудове сяйво!
Бло-срiблястий промнь вд неба i до земл.
Господи, я помер? Душа моя тут не зайва?
– Умер. Ты умер, Каин. Присаживайся, говори.
